Репродукцію цієї картини можна побачити в Інтернеті (Вікіпедія). Її написав російський художник Василь Волков (1840 – 1907) і називається вона «Петро Перший відвідує в тюрмі наказного гетьмана Павла Полуботка в 1724 році». Там же можна прочитати й про ці відвідини опального гетьмана, який обстоював козацьке самоврядування: «Згідно з оповідями, Полуботок сміливо докоряв Петра за порушення українських прав, доводив, що гноблення України не приносить йому ніякої честі — значно більше слави правити народом вільним і вдячним, ніж пригноблювати його насильством. Нагадував йому про вірність і старанну службу українців і докоряв царя, що за цю криваву службу він платить їм гнівом та ненавистю: «За все це ми замість подяки одержали тільки кривди та зневагу, потрапили у тяжку неволю, платимо ганебну і нестерпну данину, змушені копати вали та канали, осушувати непрохідні болота, угноюючи їх трупами наших покійників, які тисячами гинули від утоми, голоду, нездорового клімату; всі ці лиха і кривди наші ще збільшились тепер за нових порядків: начальствують над нами московські чиновники, які не знають наших прав і звичаїв і майже неписьменні — знають тільки, що їм все можна, робити з нами». Розгніваний Петро крикнув, погрожуючи Полуботку смертю за таке зухвальство, і велів посадити його в фортецю. Перед смертю Полуботок сказав цареві: «За невинні страждання мої і моїх земляків будемо судитися у спільного і безстороннього судді, Бога нашого: скоро постанемо перед ним, і він розсудить Петра і Павла». Невдовзі Полуботок помер. А через кілька місяців не стало й Петра.
Чому я згадав цю картину зараз, пишучи невелике повідомлення про відзначення двадцятиріччя обласного художнього музею? Справа в тому, що років з двадцять тому прочитав (каюсь, не пам’ятаю вже де, прошу повірити мені на слово), ніби до 1941 року картина зберігалася в кіровоградському краєзнавчому музеї, до якого відійшла колекція створеної 1921 року при Будинку науки і мистецтва картинної галереї. Під час фашистської окупації вона зникла і невідомо чи взагалі збереглася. Так це чи ні, сказати важко, у всякому разі чогось іншого про долю картини мені прочитати не довелося. І хай це – тільки легенда, вона все одно гріє душу і, думаю, цікава для читачів.
Розграбований у війну музей відновив свою діяльність невдовзі після визволення міста. А от до відкриття зібрання художніх цінностей залишалося ще два десятки років. Лише у 1965 році в приміщенні колишньої Спасо-Преображенської церкви було відкрито картинну галерею як відділ краєзнавчого музею. Самостійне ж життя обласний художній музей розпочав у січні 1993 року уже в новому приміщенні по вулиці Великій Перспективній.

Нині музей налічує близько дев’яти тисяч експонатів. Це – твори російських авторів дожовтневого періоду, радянського живопису, графіки і скульптури, зокрема українських митців, сучасного образотворчого мистецтва. До відзначення свого двадцятиріччя музей підготував виставку робіт, котрі, як зазначалося, ніколи не виставлялися в його стінах. Це картини В.Власова, С.Рєпіна, І.Юхна, О.Сльоти, В.Югая та ін..
Разом із працівниками музею його ювілей відзначили багато шанувальників мистецтва.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ