Ось уже й сімдесят… А починалося все в роки окупації в степовому селі
Хмельовому, куди прибилася до своїх батьків після перших скинутих на Львів бомб
молода мати з малолітніми хлопчиками, з котрих один був немовлям. І вже бабуся
розповідала, як менший кольоровою глиною, припасеною для призьби, розмальовував
стіни на печі малечими абстракціями.
До школи юний митець пішов у далекій Литві, бо туди після війни переїхала
за главою сім’ї – військовослужбовцем – вся родина. Литовською мовою школярі
оволоділи швидко. Потім так же швидко осягли й російську вже по новому місцю
служби батька. Закінчував середню освіту Фелікс Полонський ( бо про нього річ)
в Україні. Дідівську мову впродовж однієї шкільної четверті освоїв досконало.
Вступив і закінчив Івановське художне училище (1968, педагоги з фаху – Іван
Калашников, Серафим Троїцький). Та й приїхав Фелікс після студій на Кіровоградщину.
Віднявши від тих сімдесяти прожитих літ двадцять найперших, як менш
осмислених, одержимо п’ятдесят найплідніших. Припустимо, що художник для
прожиття пише щотижня по одній роботі. І що ж маємо? Виходить, що за активне півстоліття
митець-трудоголік створює до 2600 робіт? З таким запитанням і звертаємося до
Фелікса Михайловича.
– Ну, це явне перебільшення. Але думаю, що десь за тисячу творів у мене перевалило.
Пам’ятаю, як по приїзду до Кіровограда я майже увесь творчий доробок, зібраний
за роки навчання, склав до купи та й підпалив. Тоді за димом пішла маса етюдів,
виконаних на художній практиці в Суздалі. Тепер, звісно, жалкую за втратою. Тим
більше, що то був не наслідок творчої криза, а банальна потреба прибрати в
майстерні. До того ж, тоді по молодості думалося, ніби твої найкращі здобутки
ще попереду. Тепер бачу інше. Невдалим вважаю зроблене з примусу або за
необхідністю, без внутрішнього бажання. Не хочу розповсюджуватися, але в мене
такі «шедеври» є, як, до речі, і в колег.
Досить давно знаючи художника, від себе додамо: кількість створених полотен
залежить ще й від активного вторгнення автора у життя. А для того потрібен час.
Скажімо, перебування з виставкою робіт в Німеччині забрало той, такий
необхідний час, але Фелікс Михайлович розуміє, – втрата його компенсується
активнішою творчою віддачею. Адже з дружиною побачили різні німецькі землі.
Організатори вернісажів у тій країні намагалися створити європейські умови
перебування гостей. Строга прагматика керувала всіма їхніми бізнесовими діями. А
вони включали поїздки до Амстердаму в Голландії, до Парижу тощо. Ось і
демонструє Полонський на теперішній виставці сюжети із західних вражень
паризького циклу на тлі Мулен Ружу та Нотр Даму. А Музою слугує та, з котрою
прожив свої кращі хвилини. До речі, дружина, донька, внучка не гості, а господині
на його полотнах. Вони зі старшим братом та іншими родичами такі ж привітні й
на цьому вернісажі. Так само не обійдені на полотнах глибокою повагою, всупереч
усякій «бузині», Тарас, Леся, Микола Гоголь, колеги по малярському цеху – всі,
ніби члени однієї великої родини.
Основними творами Полонський вважає «Паморозь» (1991), «Вечірній спокій»
(1993), «Світанок» (1996), «Шевченко в Петербурзі» (1997), «Згасаюча свіча»
(2001).
Ну, ніби все вже сказано. Аж ні: промовці на відкритті зачепили
найголовніше. Це – скромний не декларативний без шуму й гаму патріотизм робіт
митця.
 
 Леонід Багацький
| 
