З Ігорем Вишніченком зустрівся вперше вже після
знайомства з його картинами. Час від часу бачив їх на різних виставках
присвяченим підсумкам пленерів кіровоградських художників та присвячених
різним святковим і тематичним приводам.
Перш за все в роботах
художниках зачаровують пейзажі, писані в різних куточках України. Хоча
пейзажами справа не обмежується, на багатьох виставках Ігор Вишніченко
представлений натюрмортами, в яких домінують квіти.
Познайомитися з
паном Ігорем вдалося випадково після персональної виставка в невеликому
камерному приміщенні українського клубу. Сам художник мешкає за межами
обласного центру, в невеличкому райцентрі, селищі Новгородка, де
мешкають ще кілька художників-аматорів. Ігоря Борисовича до аматорів
віднести не можна ні за стилем письма, ні за освітою, яку здобував
свідому і у свідомому віці. Народившись на Київщині, дитинство та
свідоме життя сприймав в степах Кіровоградщини, а малярського хисту
навчався в Харкові. Нині як і годиться митцеві, його роботи прикрашають
приватні колекції, але мріє про зал живопису у самій Новгородці, де
почали організовувати власний районний музей. Ідея створення залу
сучасного місцевого живопису захопила художника. В самій Новгородці його
колеги не дуже контактні, бо більше переймаються власним господарством,
що більше годує ніж живопис, який у райцентрі і поцінувати
по-справжньому майже немає кому. Але поруч Кіровоград з десятками колег і
навіть шанувальниками. Неформальне спілкування с простим на перший
погляд молодим чоловіком, але захопленим життям та живописом вийшло
цікавим. Особливе враження на пана Ігоря справляють пленери, де
тимчасово мандрівні митці збираються разом, по-доброму придивляються до
роботи один одного «підглядаючи» невідомі для себе тонкощі.  Під час спілкування
з художником, що було якимось органічним і невимушеним, перепліталося
розмовами про все: біографічні сторінки, мандри, політичні уподобання та
прогнози та чарівні куточки рідного краю. Присутній в цьому середовищі
молодий земляк художника студент Сергій прискіпливо вдивлявся в пейзажі
та захоплено впізнавав околиці Новгородки, а впізнавши якусь балочку чи
берег річки приходив в захоплення, святково
сяючи від такої «удачі».
Нині Ігор Борисович має свою
майстерню, а працює просто там, де є робота, і задоволений тим, що є
вільний час для творчості та, що його донька Оксана вирішила йти по
стопам батька. Хоча був час коли викладав в школі малювання, але на ту
заробітну плату «не розженешся» і тому учнів крім доньки в живописі не
має.
На повернувшись до
пейзажів, дізнаєшся від митця, що писати полюбляє їх з натури, уникаючи
фантазій. Спілкуючись, говорили про соняшники біля сусідського двору, що
втілилися в один з творів, куточки Спадщанського лісу, пейзажі якого
написано під час пленеру на Сумщині та історію написання зимового
пейзажу. Він вдався, відвідувачі виставок помічають та під враженням
пишуть відгуки. Та писати взимку важче, каже художник, бо холод не
спека.  Отримавши запрошення до
подальшого спілкування, чомусь спало на думку, що душа митця присутня і в
роботах, бо приваблює зовнішньою простотою, глянути на яку хочеться ще
раз, так як і зустрітися з автором робіт теж. І все до цього йде, і
територіальна близькість Новгородки від Кіровограда, і те що зустрітись з
цікавим митцем і просто захопленою людиною приємно, а ще є перспектива
побачити «зал живопису» в невеличкому районному центрі.
Анатолій Авдєєв
| 
